Війна в Україні залишає по собі не лише видимі сліди — загиблих, поранених, зруйновані міста. Існує й інша, невидима ціна, яку платять мільйони українців: розпад сімей, втрата емоційного зв'язку між батьками та дітьми, зруйноване ментальне здоров'я. Ці втрати не увічнені на алеях героїв, про них рідко говорять публічно, але вони торкнулися значної частини суспільства.
За даними Eurostat, навесні 2026 року в країнах Європейського Союзу під тимчасовим захистом перебували понад 4,3 мільйона українців, які втекли від війни. Найбільше — у Німеччині, Польщі та Чехії. Переважна більшість серед них — жінки та діти. Це означає, що мільйони українських родин вимушено живуть на відстані тисяч кілометрів, часто бачачи одне одного лише на екрані смартфона.
Ситуація ускладнюється тим, що тривала розлука руйнує навіть найміцніші стосунки. Чоловіки, які служать на фронті, і жінки, які адаптуються до життя в чужій країні, поступово втрачають спільні точки дотику. За роки розлуки люди змінюються, будують нові соціальні зв'язки, а іноді й нові сім'ї. Польська статистика за 2024 рік показує, що українці були найчастішими іноземними партнерами в шлюбах із громадянами Польщі. Це не є прямим свідченням розпаду українських родин, але ілюструє тенденцію: люди адаптуються до нових умов і не завжди чекають.
Особливо болючою є втрата батьківства. Багато військовослужбовців, які пішли на фронт із початком повномасштабного вторгнення, пропустили найважливіші моменти дорослішання своїх дітей. Діти вчаться ходити, говорити, читати, плавати чи кататися на велосипеді без участі батька. «Я втрачаю найцінніше з життя мого сина», — так описує свій стан один із багатодітних батьків, чия дитина живе в Канаді, поки він воює. Ця ситуація повторюється в мільйонах українських сімей, де тато або мама служать, а діти дорослішають за кордоном чи в Україні без одного з батьків.
Масштаб проблеми величезний. Понад 1 мільйон людей перебувають у лавах Збройних сил України, з них 90% — чоловіки, значна частина яких мають дітей. Водночас близько 4,3 мільйона українців залишилися жити за кордоном як біженці. Це означає, що мільйони українських дітей дорослішають без одного з батьків поруч. І хоча ці люди не загинули й не отримали фізичних поранень, вони зазнали глибоких психологічних травм.
Суспільство поступово вчиться говорити про видимі втрати: загибель, полон, поранення, ампутації. Для цього створюються програми підтримки, реабілітаційні центри, фонди. Однак невидимі втрати — розпад сімей, втрата емоційного зв'язку між поколіннями, ментальне здоров'я — залишаються поза увагою. Немає центрів психологічної підтримки для батьків, які втратили контакт із власними дітьми через війну. Немає програм, які б допомагали відновлювати зруйновані родинні зв'язки.
Автор колонки наводить особистий приклад: його молодша донька почала вчитися плавати перед вторгненням, але через війну заняття припинилися. Нещодавно вона навчилася плавати в басейні в Німеччині, де живе вже четвертий рік. «Вона навчилася цього без мене. Так само, як і кататися на велосипеді. Мені боляче усвідомлювати, що мої діти дорослішають без мене», — пише він. І додає, що те саме відбувається з мільйонами українців.
Важливо розуміти, що мова не йде про зради чи свідомий вибір когось із партнерів. Проблема в тому, що сам по собі союз чоловіка та жінки не може тривалий час існувати на відстані тисяч кілометрів із нормальним живим спілкуванням раз на півроку. Людська психіка не пристосована до таких випробувань. Тому певний відсоток пар не витримує випробування відстанню — це сумна, але об'єктивна статистика.
Автор закликає суспільство звернути увагу на цих людей — на самих себе, хто не втратив життя чи фізичне здоров'я, але втратив родину, нормальне сімейне життя, дитинство своїх дітей, ментальне здоров'я. Ніхто не поверне втрачених хвилин поруч із дітьми, але визнання цієї проблеми та створення відповідних програм підтримки могли б допомогти мільйонам українців впоратися з невидимими ранами війни.
