Україна дедалі частіше стикається з реаліями війни на виснаження, коли фронт майже зупиняється, а перемога залежить від того, чи не «посиплеться» тил. Прихильники президента Володимира Зеленського відзначають, що він реагує на проблеми та засуджує негативні явища, однак критики наполягають: заяви без конкретного плану дій не змінюють ситуації. Досі, на думку аналітиків, стратегія влади полягала в підтримці віри в швидке завершення війни, але що робити, якщо цей конфлікт триватиме роками чи навіть десятиліттями?

Історичний досвід свідчить, що всі війни колись закінчуються, навіть якщо вони тривають понад сто років. Однак для людини, яка живе в умовах бойових дій, війна, що триває довше за зміну покоління, стає майже вічністю. Діти, народжені у 2014 році, через шість років досягнуть повноліття і зможуть підписати контракт з армією. Для них війна — це єдина реальність, яку вони знають. Росія, зі свого боку, не демонструє намірів зупинятися. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров нещодавно заявив, що війна триватиме до повної капітуляції України, скільки б часу це не забрало.

У цьому контексті ключовим стає питання внутрішньої стійкості. Як влучно зауважив один із українських військових, або в росіян почнеться 1917 рік, або в Україні — 1919-й, коли через внутрішні чвари УНР впала під натиском російської армії. Щоб уникнути такого сценарію, необхідні системні зміни. Економіст Гліб Вишлінський пропонує реформувати роботу територіальних центрів комплектування (ТЦК): замість вуличних рейдів варто перейти до автоматизованих повісток через поштові скриньки, судових рішень про штрафи, блокування рахунків та арешт майна. Однак, на думку експертів, це поламає корупційні схеми, які охопили всю країну, тому політичної волі для таких змін поки що немає.

Інший приклад — створення уряду національної довіри, як це зробив Вінстон Черчилль у 1940 році, коли Британія вступила у війну з гітлерівською Німеччиною. Опитування показують, що 55% українців підтримують таку ідею, однак політична еліта не виявляє готовності до подібного кроку. Це той випадок, коли народ виявляється мудрішим за своїх політиків, зазначають аналітики.

Паралельно в українському суспільстві формується нове ставлення до ритуалів пам'яті, які стають маркерами національної ідентичності. Загальнонаціональна хвилина мовчання, запроваджена указом президента 16 березня 2022 року після трагедії в Маріупольському драматичному театрі, де загинули від 300 до 600 цивільних, стала другою за популярністю сучасною українською традицією. Дослідження проєкту «Витоки» від Zagoriy Foundation показує, що у 2025 році 68% респондентів дотримуються цього ритуалу, а 74% знають про нього. Хвилина мовчання об'єднує пам'ять про всіх, кого Україна втратила через російську війну: цивільних, військових на фронті й у тилу, а також представників ТЦК, які виконували мобілізаційну роботу.

Ворожа пропаганда намагається використати цей ритуал для створення ілюзії суспільного роздратування та конфлікту. Російські Telegram-канали поширюють меседжі про «примус» до хвилини мовчання, називаючи українців «нацією рабів». Аналіз 5 тисяч дописів, опублікованих від початку 2026 року, свідчить, що більшість негативних коментарів створені саме росіянами. Активізація фейкових вкидів збігається з етапами ухвалення закону про вшанування пам'яті загиблих внаслідок збройної агресії РФ. Однак дослідження показують, що хвилина мовчання за рівнем впізнаваності та залученості поступається лише Дню вишиванки, випереджаючи День матері та День святого Валентина.

Таким чином, перед Україною постає подвійний виклик: з одного боку, необхідно зберігати єдність суспільства в умовах тривалої війни, а з іншого — впроваджувати ефективні управлінські рішення, які дозволять уникнути внутрішнього колапсу. Без політичної волі до реформ і без чіткого плану дій, що виходить за межі простої підтримки віри в швидку перемогу, ризик повторення трагічних сценаріїв минулого залишається високим.