Звільнення міністра оборони Михайла Федорова, яке викликало широкий резонанс у західній пресі та стало приводом для політичної кризи в Україні, демонструє складність суспільного запиту на справедливість та зміну правил гри. Попри те, що відставка Федорова спричинила хвилю публікацій у світових медіа — здивованих, стурбованих, а іноді й саркастичних — для міжнародних партнерів України існують чіткі «червоні лінії», які вони не перетинають, поважаючи суверенітет держави.

Прикметно, що про звільнення Федорова стало відомо саме в 36-ту річницю Декларації про державний суверенітет України. Нинішня політична криза, хоч і неприємна, є незаперечним доказом того, що цей суверенітет реально існує. Саме за нього Україна веде війну, але не за те, щоб бути неправовою, недемократичною державою, де ефективного міністра оборони під час війни звільняють без зрозумілих для суспільства пояснень.

Однак, як зазначають експерти, протести на підтримку Федорова навряд чи зможуть набрати такого масштабу та тривалості, щоб змусити президента Володимира Зеленського змінити своє рішення. Історичний досвід українських майданів, які примушували владу змінюватися, свідчить: успішні протести об'єднували дуже різних за політичними поглядами людей. Таким був, зокрема, «картонковий майдан» на підтримку НАБУ та САП, де ідея боротьби з корупцією об'єднала всі верстви українського суспільства.

Михайло Федоров, безсумнівно, є симпатичним молодим чиновником, але ядро його найпалкіших прихильників, готових виходити на мітинги з гаслами «поверніть Федорова», має чіткі електоральні межі. Ймовірно, це насамперед умовні виборці Зеленського, які розчарувалися в президенті та бачать у молодому міністрові нову, покращену версію глави держави. Це створює парадоксальну ситуацію: протест проти рішення президента очолюють ті, хто раніше його підтримував.

Показово, що сам Федоров на своєму яскравому брифінгу відхрестився від того, щоб його сприймали як «порохобота» через критику ситуації в армії, використавши це образливе слово з інтернет-дискусій. Водночас однопартійці Федорова, щоб відправити його у відставку, не погребували голосами ексрегіоналів — колишніх соратників Віктора Януковича. Однак для самого Федорова це не виглядає проблемою чи чимось ганебним: головне для нього — не дістати тавро «порохобота». Це досить сумний симптом браку в українському суспільстві тієї єдності, про яку так часто говорить президент.

Насправді Михайло Федоров міг би стати символом суспільного запиту на справедливість, на зміну правил гри, на повернення до конституційного ладу. Цей запит в українському суспільстві безсумнівно існує. Однак на вчорашньому брифінгу ексміністра не було слайдів, які б демонстрували цю тематику. Замість цього увага була зосереджена на критиці армійських проблем та особистих образах.

Україна переживає свій другий досвід протестів з початку повномасштабного вторгнення. На відміну від першого — «картонкового майдану» на підтримку НАБУ та САП, який мав «другий фронт» у вигляді європейських донорів, — нинішній протест є повністю автономним. Західні дипломати тоді тиснули на Банкову не менше, ніж протестувальники, і важко сказати, чия вага в кінцевому результаті виявилася більшою. Тепер же протестувальники залишаються наодинці з владою, і результат протесту визначатиме вагу та гучність голосу вулиці для кабінетів на Банковій.

Володимир Зеленський зумів створити штучну ідеальну бурю. Ще тиждень тому президент претендував на статус «прапора», навколо якого відбувається неминуче для воєнного часу об'єднання. Але арбітраж у конфлікті між популярним міністром оборони та непопулярним головнокомандувачем перетворив Зеленського на заручника власного вибору. Відтепер усі приречені протиставляти не лише Федорова і Сирського, а й Федорова і Зеленського. Президент міг вважати, що на тлі війни політична авансцена належить лише йому одному, а тепер виявив, що об'єднання навколо прапора залишилося, але сам прапор змінився.

Відставка Федорова навряд чи задумувалася як сигнал, але вона ним стала. Конфлікт між Міністерством оборони та Генеральним штабом у суспільному сприйнятті перетворився на конфлікт між реформами та статус-кво. Четвертий міністр оборони раптово перетворився на символ, і ставлення до нього визначає кожного в політико-етичних координатах. Нові підходи чи старі правила? Технології чи паперова армія? Тиждень тому Федоров був людиною з команди президента, а сьогодні ставлення до Зеленського визначається тим, як він розпорядиться долею колишнього міністра.

Апаратна перемога головнокомандувача тепер ризикує виявитися пірровою. Якщо в перші дні протесту головне гасло зводилося до вимоги повернути міністра, то тепер воно дедалі частіше вимагає зміни головнокомандувача. Для президента ця трансформація в чомусь навіть на руку, бо вона позбавляє його ролі головного антигероя. Але заміна головнокомандувача сама собою може не вгамувати хвилю вуличного невдоволення. Бо для вулиці може виявитися важливим не лише те, кого змінюють, а й те, на кого саме його змінюють.

Федоров і Сирський відтепер — імена загальні. Якщо кадрова ротація в Генштабі відбудеться, але нова людина не відповідатиме запиту на зміни, то вулиця може вирішити, що її не чують. І дійде висновку, що їй потрібно бути голоснішою. Можна скільки завгодно пояснювати протестувальникам, що кадрова політика не керується децибелами, що армійський професіоналізм не визначається публічністю, що воєнний час вимагає ієрархії та єдиноначальності. Але коли суспільний запит на справедливість залишається без відповіді, вулиця знаходить власні способи бути почутою.