Напередодні фестивалю «Вирій», який 8–9 серпня відбудеться на столичному ВДНГ, українці дедалі частіше доповнюють свої образи традиційними прикрасами. Втім, такі оздоби давно перестали бути лише стильним акцентом. Вони несуть історію, яка передавалася з покоління в покоління, і часто розповідають про родину більше, ніж родинний архів.

Про символічне значення українських прикрас розповіли у Monpacie спільно з експертами Музею Івана Гончара. За їхніми словами, традиційні прикраси зберігали пам'ять про родину, місце, де жила людина, і навіть про події, свідками яких вона стала. Одягаючи таку річ сьогодні, ми часто продовжуємо історію, яка почалася задовго до нас. Тому фестивальні дні стають не лише приводом створити святковий образ, а й нагодою згадати, що стоїть за кожною оздобою.

На відміну від сучасних аксесуарів, які зазвичай купують під певний образ або захід, традиційні прикраси створювалися роками. Їх поступово збирали, берегли та передавали у спадок. Наприклад, коралове намисто могло поповнюватися десятиліттями, а дукачі нерідко ставали родинними реліквіями, які переходили від матері до доньки. Разом із прикрасою у спадок передавалася й пам'ять про попередні покоління. Такий спосіб творення перетворював оздобу на живий родинний архів.

Особливе місце серед таких оздоб займає салба — нагрудна прикраса, густо вкрита монетами. На перший погляд вона виглядає як декоративний елемент, однак насправді може бути справжнім літописом родини. У колекції Музею Івана Гончара зберігається салба, у якій поєднані монети з Австро-Угорської імперії, Канади, США та інших країн. Деякі з них датуються XVIII століттям. «Це означає, що прикраса створювалася не за один день і навіть не за життя однієї людини», — зауважили експерти. Нові монети могли потрапляти до родини через торгівлю, подорожі, заробітки або родинні зв'язки, зберігаючи пам'ять про кілька поколінь. Кожна така монета може бути окремою історією — про далеку подорож, заробіток чи родинні зв'язки з іншими країнами.

Українська традиція прикрас ніколи не була однаковою в усіх регіонах. На Гуцульщині носили металеві згарди, на Поліссі — прикраси з бурштину, а на Поділлі та Наддніпрянщині особливе місце займали коралі й дукачі. Водночас у різних куточках України розвивалися власні традиції бісерного плетіння, завдяки яким з'явилися силянки, ґердани та інші оздоби. Ці відмінності, за словами дослідників, виникли під впливом місцевих природних матеріалів, ремісничих традицій, торговельних шляхів і культурних контактів. Сьогодні прикраси допомагають науковцям краще зрозуміти історію окремих регіонів і побачити, наскільки різноманітною була українська культура.

Традиційні прикраси дедалі частіше повертаються й у повсякденне життя. Їх одягають на фестивалі, концерти, сімейні свята або просто поєднують із сучасним одягом. Утім, справжня цінність такого вибору полягає не лише у створенні красивого образу. Знання історії прикраси допомагає побачити в ній пам'ять про людей, майстрів і культуру, яка продовжує жити. Особливо це помітно напередодні культурних подій, коли традиційні оздоби стають частиною святкового вбрання.

«Традиційні прикраси — це не лише мистецькі вироби, а й носії пам'яті. Кожна з них може розповісти історію родини, регіону чи навіть кількох поколінь. Коли ми знаємо ці історії, традиція перестає бути лише красивою формою й набуває глибшого змісту», — зазначили у Музеї Івана Гончара.

Обираючи традиційну прикрасу для фестивалю чи щоденного образу, українці не лише підтримують сучасний тренд, а й допомагають зберігати та продовжувати власну культурну спадщину.